Мій край
Лечу лелекою до рідного порогу,
Лечу на вогник рідного вікна,
Де мати з вишивкою біля столу
Мене весь час з дороги вигляда.
І де б я не була, щоб не робила,
Думки мої на рідній стороні,
Там, де батькова свята могила,
І де старенька хата на горі.
Там ніби й сонце ласкавіше світить,
Там соняхи всміхаються мені,
І хвилі на піску такі привітні,
І верби, і тополі, і квітки.
Летять роки. Сніг замітає скроні.
Зростають діти
і летять з гнізда,
Але, як і мене, до рідного порогу
Веде ота стежиночка одна.
Намалюй мені татусю…
Намалюй мені, татусю, небо,
В небі журавлів веселий клин,
І веселку, що неначе двері,
Відчиняє десь у глиб віків.
Намалюй мені кораблика на річці
І юрбу дітей на бережку,
І кульбабку жовту у травичці,
І мене в барвистому вінку.
Намалюй мені, татусю, щастя море,
Гори радощі і океан чудес.
Намалюй мені, татусю, долю,
Світлую, як тисячі небес.
Заспівайте мені пісню
Заспівайте мені пісню,
Щоб душа здригнулась,
Щоб почуло її серце
І щоб схаменулось!
Щоб забуло про жалі,
Про смуток і горе.
Щоб співали солов’ї
У вічній любові.
Заспівайте, щоб душа
З вами заспівала.
Щоб з очей зникла сльоза
І навік пропала.
Україна – наша мати
У соняха багато пелюсток.
У неньки - України нас багато!
А скільки в небі ріднім є зірок?
То все є Україна – наша мати.
Де ще так тепло гріє сонце нам?
Де так цвітуть лани й сади родючі?
Лише на Батьківщині, тільки там,
Найкращі в світі квіти , най пахучі.
Тож будемо любити ми її
За чебреці, за синє мирне небо.
За вирій
журавлів у висоті
За те, що ми
були і є у тебе.
Надія
Вже у зморшках
лице і натомлені руки
І неначе й не жив, пролетіло, як день
І дитинство, й любов, і нестерпна розлука,
Й сивина вже вплелась в коси білим пасмом.
Вже немає тих мрій, що були завжди поруч.
Вже і очі не ті, бо все бачать не так.
І не спиться тепер чогось серед ночі,
Та і вогник в душі потихеньку погас.
Але є ще надія, бо ростуть наші діти
І у них свої мрії і своє майбуття.
Хай в них збудеться все, а ми будем радіти.
Нехай Бог їм поможе і батьківські слова.
Ніч
Іду широким степом по траві,
А запахів тут море нескінчене,
І вітер тут теплесенький такий,
І зорі ясні-ясні в небі темнім.
Цвіркун наспівує кумедне щось своє
І степ відпочиває від спекоти,
І бджіл нечуть, у вуликах своїх
Вони відпочивають від роботи.
Затихло все. Ніч
темна настає
І трави укриваються росою,
Ніч володіння обійшла своє
Усіх накрила ковдрою тонкою.
Хай відпочине все і набереться сили,
Щоб вранці
знову бджоли загули,
Щоб косарі в степу траву косили
І щоб жилось нам добре на землі.
Осінь
Облітають останні листки,
Засинають дерева і трави.
І здається не буде весни,
І летять журавлі в путь останню.
Завмирає душа пожила,
В павутині і в зморшках обличчя,
І іду я до краю села,
Я іду до кінця роздоріжжя.
Так проходить життя наше швидко,
Що й оглянутись часу нема.
Облітає у осені листя
І в душі наступає зима.
Люблю Україну
Люблю свою Вкраїну
в чистих росах,
Світанок солов’їний у гаю.
Люблю безмежне небо синьооке
І поле хлібне, й соняхи в степу.
Вдихну повітря чистого ковточок,
Пройду босоніж в шовковій траві.
Волошки сині я вплету в віночок
І хліб духмяний вийму із печі.
Калини кетяги візьму в свої долоні.
Душа, мов
квітка, розквіта в саду.
Люблю тебе я, ненько - Україно,
Всім серцем, як матусеньку свою.
Моя мова
Дивні, чарівні, тендітні
Розквітають мальви край вікна,
Так і мова мамина привітна
Із дитинства в серці пророста.
Маки червоні, волошки блакитні,
Троянд пелюстки і ромашки привітні,
З них я сплету український вінок,
Сповнений приказок, віршів, казок.
Квіточка кожна, то слово вкраїнське
Сповнене чар і тепла.
Кожна пелюсточка, кожна стеблинка,
Створює наше життя.
Кетяг калини вплету і любисток,
Хай моя мова буде барвиста,
Хай солов’їно ллється, крилато,
Лебедем білим пливе хай завзято.
Соняхом сяє, як сонце яскраве.
Голубом мирним хай в небі літає.
Сизим лелекою прийде в твій дім
Мова, що славиться з давніх віків.
Волошки
Я люблю волошки синьоокі,
Вмиті літнім сонцем і дощем.
Я люблю дивитись в їхні очі,
Я люблю співать про них пісень.
Волошкове поле синє – синє,
Ніби небо в низ спустилось, ожило.
Я дивлюсь на них
і так радію,
Як ніколи не радів ніхто.
Бо щаслива тим, що можу жити,
Бо у мене є що пригадать.
Будуть онучата й правнуки радіти
І вінки з волошок синіх виплітать.
Немає коментарів:
Дописати коментар